Річний звіт Київського апеляційного адміністративного суду






Якість роботи суду

Якість роботи суду

Результати опитування щодо якості роботи суду 2015 року

Кодекс суддівської етики


Наукові та аналітичні статті

Конституційні підвалини генезису парламентаризму в Україні в контексті запровадження політичної реформи

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович


Дослідження конституційного статусу, організації та функціонування парламентів завжди складало одну з найбільш важливих складових в предметі науки конституційного права. Дійсно, незалежно від того, що саме ми аналізуватимемо, – чи то принцип поділу державної влади, чи систему взаємодії основних органів державної влади, чи функціонування представницьких установ, чи законодавчий процес, – ми з необхідністю стикатимемося з таким органом як парламент та з феноменом парламентаризму. Більше того, як зазначає М. Ставнійчук, на сьогоднішній день парламент та парламентаризм виступають одними з основних атрибутів демократичної держави. В цьому сенсі звернення до аналізу парламентаризму виглядає цілком виправданим в аспекті сучасних конституційно-правових досліджень.


Разом з тим проблематика парламентаризму та його розвитку в Україні, на думку автора, може бути охарактеризована як однин з найбільш актуальних напрямів дослідження для сучасної вітчизняної конституціоналістики. На підтвердження цієї тези наведемо лише декілька аргументів. По-перше, цілком очевидно, що реальні конституційні зміни, які мали місце в Україні протягом останніх років і були пов’язаними з імплементацією політичної реформи, перетворили поняття “парламентаризм” з суто теоретичної та дещо абстрактної на цілком практичну й об’єктивну реальність сьогоднішнього функціонування системи державної влади. В результаті чого змістовне осмислення процесу генезису вітчизняного парламентаризму протягом 2004 – 2007 років (а також враховуючи його майбутні перспективи) постає як актуальне завдання науки конституційного права. По-друге, характеристика тих об’єктивних стосунків, що нині сформувались в системі державної влади значно актуалізує потребу в компаративно-правових дослідженнях розвитку та функціонування системи парламентаризму в сучасних демократичних державах. В цьому контексті важливо з’ясувати причини тих складних процесів, які відбуваються в вітчизняному парламенті у зв’язку з посиленням його ролі в реалізації державної влади та визначити чи це слід пояснювати, так званою, загальною “кризою парламентаризму”, чи ми радше маємо справу з певними суто українськими проблемами, які впливають на практику реалізацію парламентаризму в нашій країні. По-третє, звернення до питань конституційних підвалин генезису українського парламентаризму в сучасних умовах (адже наразі ми свідомо уникаємо висвітлення більш широкої історико-правової перспективи формування традицій українського парламентаризму, про яку докладно пише В. Журавський) є актуальним за тієї причини, що ми повинні чітко усвідомлювати наскільки запропонована внесеними до Конституції України змінами модель функціонування вітчизняного парламенту здатна сприяти (і чи вона об’єктивно сприяє) реалізації тих фундаментальних демократичних цінностей і принципів, які містяться в перших розділах Конституції України.


Разом з тим хотілося б зазначити, що проблематика парламентаризму останнім часом привертала до себе увагу не лише українських, але й російських дослідників. В цьому сенсі, як нам видається, взагалі правомірно казати про існування певної загальної тенденції підвищення уваги до питань парламентаризму на теренах посттоталітарних країн, які нині прагнуть рухатись в напрямі реальної демократизації політичної системи, вдосконалення законодавчого процесу, усунення “одвічної конкуренції”, як її називає Р. Романов, між виконавчою та законодавчою гілками державної влади. До того ж, фактором, який підживлює науковий інтерес до проблематики парламентаризму є існування принаймні двох моделей організації державної влади, які нині описуються поняттям “парламентаризм”. Наприклад, вже згадуваний нами вище В. Журавський пише, що зараз терміном “парламентаризм” описується як та модель, за якою найбільш послідовно проводиться принцип верховенства, домінування парламенту в системі органів державної влади, з огляду на особистий представницький характер парламенту, його високий авторитет, найважливіший для суспільства характер виконуваних парламентом функцій, так і та, для якої характерне визнання за парламентом важливого, але не домінуючого значення в системі органів державної влади, яка характеризується послідовним дотриманням меж компетенції парламенту як органу законодавчої влади, чітким проведенням принципу поділу влади, наявністю важелів стримувань і противаг між окремими гілками влади, у тому числі й щодо самого парламенту. До того ж, пишучи про конституційне опрацювання ідеї парламентаризму в новітній період державотворення в Україні варто нагадати, що проблеми визначення ролі парламенту в системі державної влади об’єктивно постали ще в процесі розробки перших проектів Конституції України. Зокрема можна згадати проект Конституції України винесений Верховною Радою України на всенародне обговорення в редакції від 1 липня 1992 року, в якому парламенту (Національним Зборам, які за проектом складались з двох палат: Ради депутатів та Ради Послів) надавались доволі широкі повноваження. При цьому з метою уникнення можливих конфліктів по лінії парламент – уряд – президент, посаду президента було включено до складу виконавчої влади, що дозволяло визначити президента як главу держави та главу виконавчої влади (стаття 175 проекту).


Також, пояснюючи підвищення інтересу сучасних дослідників до питань конституційного утвердження парламентаризму, доцільно згадати концепцію, так званої,  “авторитарної демократизації”, яка була розроблена на теренах колишнього СРСР наприкінці 90-х років минулого століття. Одним з найбільш яскравих її прибічників виступив А. Мігранян, який доводив, що будь-які процеси демократизації в посттоталітарних суспільствах можливі лише в формі переходу через “авторитарну фазу”, коли цінності та інститути демократії повинні утверджуватись через сильну авторитарну владу. Зрозуміло, що подібна авторитарна фаза передбачала формування потужної президентської та виконавчої влади, яка б могла приймати швидкі, оперативно зважені та ефективні рішення. Саме тому в більшості республік колишнього СРСР було обрано різні варіанти моделі президентських республік. Таким шляхом пішла й Україні. Однак вже в 1996 році, коли приймалась Конституція України серед її розробників існувало переконання, що запропонована конституційна модель згодом (по мірі розв’язання насамперед економічних проблем) дрейфуватиме в бік посилення ролі парламенту та його впливу на діяльність виконавчої влади. Саме тому сьогодні, коли початковий етап державотворення можна вважати завершеним, ми знову повертаємося до питання закріплення за парламентом тієї ролі, яку він теоретично повинен відігравати в демократичній державі.


Але, ставлячи на меті дослідити не стільки нинішній чи колишній конституційний статус Верховної Ради України, скільки процес генезису парламентаризму в Україні в новітній період, варто внести певну термінологічну ясність. Дійсно, сьогодні можна зустріти дещо відмінні оцінки того, що юридично сталося в 2004 році. З одного боку, кажуть про постання парламентаризму в Україні, з іншого – про його генезис. Звісно, ці два поняття є близькими за змістом. Однак в реальності цими термінами позначаються дещо відмінні моделі. Адже “постання” означає появу чогось такого, чого раніше не було, тоді як термін “генезис” описує саме поступовий розвиток певного явища. Пояснення цій розбіжності в тлумаченні конституційних змін лежить в площині вищезгаданої специфіки визначення сутності “парламентаризму”. Якщо ми виходитимемо з широкого визначення парламентаризму як “практичної діяльності пов’язаної з реально існуючими законодавчими представницькими структурами – парламентами” або ж як “системи організації влади, коли парламент має законодавчі, органоутворюючі та контрольні повноваження”, то тоді, очевидно, парламентаризм існував в Україні й до проведення політичної реформи. До речі, цікаво відмітити, що в одній зі своїх останніх монографій “Конституція Росії: природа, еволюція, сучасність” відомий російський юрист С. Авак’ян, змістовно характеризуючи Конституцію Російської Федерації, пише про російський парламентаризм, який набуває свого відображення в діяльності представницьких органів державної влади. Утім, якщо ми звернемося до іншої, не менш широко та авторитетно представленої в дослідженнях сучасних авторів тенденції, яка тлумачить парламентаризм насамперед в термінах “домінування парламенту” (серед вітчизняних дослідників можна було б згадати визначення парламентаризму, які було запропоновано В. Шаповалом та Л. Кривенко ще на початку 90-х років минулого століття), то тоді, насправді, видається виправданим вести мову про постання парламентаризму в Україні, яке супроводжувалось переходом до парламентсько-президентської республіки, що й було закріплено Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року. В цьому сенсі можна обґрунтовано висновувати, що якщо для моделі функціонування системи державної влади до 2004 року можна було застосовувати поняття “парламентаризм” лише в широкому значенні, то нині, ми вправі казати про парламентаризм в Україні саме як про реалізацію принципу домінування парламенту. Звісно, це домінування не є настільки потужним, як це має місце в парламентських республіках. Однак при цьому не викликає жодного сумніву й те, що сьогодні парламент насправді може бути справедливо охарактеризований як один з основних органів в системі державної влади, оскільки він набув реальних можливостей не тільки контролювати дії виконавчої влади, але й безпосередньо приймати участь в процесі її формування.


На підтвердження цієї тези варто звернутись до аналізу деяких з тих змін, які було запроваджено в процесі конституційної реформи. Нагадаємо, що відповідно до зміненого порядку формування уряду внутрішня логіка цього процесу за Законом України “Про внесення змін до Конституції України” та за Регламентом Верховної Ради України виглядає наступним чином. З початку у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (тобто йдеться про кількість депутатів рівну чи більшу за 226 осіб). Ця коаліція депутатських фракцій формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Причому в регламенті коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді визначається як добровільне об’єднання депутатських фракцій, яке формується у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій. Процедурно коаліція формується після проведення депутатськими фракціями консультацій. За результатами проведених консультацій за особистими підписами голів відповідних депутатських фракцій, або за рішенням депутатської фракції одним із заступників голови депутатської фракції, укладається Угода про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді, де фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається політична спрямованість і принципи діяльності коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльності. Також до коаліційної угоди додаються списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів, які є невід’ємною складовою коаліційної угоди.

Після цього коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Також внутрішня логіка взаємозв’язку між процесом формування коаліції більшості та формуванням уряду закріплюється й статтею 85 Конституції України, яка встановлює, що до повноважень парламенту відноситься призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України, здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів.


Тобто, як ми бачимо, в процесі політичної реформи було змінено не тільки повноваження окремих органів державної влади, але й суттєво трансформовано загальну логіку їхньої взаємодії. Причому в даному випадку ми маємо на увазі не лише державну владу як таку, але й її зв’язок з громадянами. Останній аспект видається нам гранично важливим з огляду на те, що деякі сучасні правознавці пропонують тлумачити парламентаризм в тому числі й як засіб, що ефективно сприяє активізації участі громадян в політичних процесах, коли через посилення повноважень та розширення впливу представницьких органів державної влади громадяни стають ближчими як до процесу державного управління в цілому, так і до законодавчої роботи. Дійсно, в процесі обґрунтування ідей парламентаризму теорія представництва завжди відігравала доволі важливу роль, оскільки колегіальність парламентів (на відміну, наприклад, від такого одноосібного хоча і виборного органу державної влади як президент) давала їм унікальну можливість представити на рівні вищого органу законодавчої влади цілий спектр інтересів, які об’єктивно відбивають реальний стан в суспільстві, настрої, прагнення та інтереси всього народу. До речі, цей статус парламенту як суб’єкту, що представляє весь народ, закріплюється й в Конституції України. Це випливає як з преамбули Конституції України та її змісту, так і з назви парламенту – “Верховна Рада України”.


Водночас, подібний зв’язок розвитку парламентаризму з теорією представництва зумовлюється й тим, що як така модель представницького врядування (нагадаємо, що її докладний розгляд було представлено ще в відомій праці Дж. С. Міла “Роздуми про представницьке врядування”) передбачає, що народ (як носій суверенітету) має можливість не тільки висловлювати свою думку, артикулювати свої інтереси тощо, але й через органи представництва здійснювати вплив на формування органів виконавчої влади. Тобто не лише контролювати їх діяльність, але й впливати на процес їхнього формування.


Тому, якщо ми досліджуватимемо основи конституційного ладу України, ті фундаментальні принципи, які було закріплено визначальними для державотворчого процесу і в Декларації про державний суверенітет, і в Акті проголошення незалежності України і в Конституції України 1996 року, то в цьому сенсі є всі підстави твердити, що розширення повноважень парламенту, формування механізмів відповідального взаємозв’язку між парламентом та урядом постають як внутрішньо зумовлений і логічний крок розвитку демократії в Україні. Причому зараз ми свідомо наголошуємо на тому, що йдеться не про зв’язок лише парламентської більшості з урядом, а на тому, що це зв’язок з урядом парламенту в цілому. Що саме мається на увазі? Йдеться про те, що поняття парламентаризму як “специфічної системи управління державою, заснованої на теорії поділу влади при визнанні провідної ролі парламенту в цілях реалізації конституційно закріпленого повновладдя народу”, не означає передачі всіх законодавчих та організаційно-установчих повноважень тільки тій частині парламенту (тобто тим парламентським депутатським фракціям), яка спромоглася утворити коаліційну більшість. В реальності парламентаризм – це органічне поєднання відповідальності більшості за формування та стабільність уряду (адже як для суто парламентських, так і для парламентсько-президентських форм правління розпад чи нестабільність коаліції мають обов’язкові наслідки й для уряду та його долі) з ефективним контролем з боку меншості. В цьому сенсі переваги парламентаризму як системи управління державою полягають в тому, що він розв’язує два принципові для демократії завдання, перше з яких – це забезпечення реалізації волі більшості, а друге – врахування інтересів меншості при гарантуванні її права контролювати (в межах, які передбачені законом) будь-які дії як парламентської більшості, так і сформованого парламентом уряду. В цьому контексті становлення парламентаризму – це одночасно й формування інститутів взаємодії між парламентською більшістю та парламентською опозицією (зазначений процес може бути охарактеризований як процес розвитку та зміцнення культури демократичної внутрішньо парламентської взаємодії), коли поряд з гарантуванням права на опозиційний контроль та обов’язкове представництво в ряді парламентських комітетів опозиція стає носієм низки обов’язків (до них можна віднести такі як: обов’язок дотримання Конституції та чинного законодавства, обов’язок об’єктивного і неупередженого здійснення контролю над діями сформованих парламентською більшістю органів державної влади, обов’язок розробляти альтернативні концепції суспільного розвитку, в яких крім критики офіційного курсу містяться конкретні пропозиції стосовно шляхів розв’язання найважливіших суспільних проблем, обов’язок співпрацювати у визначених законодавством формах з парламентською більшістю, обов’язок оприлюднювати періодичні звіти про діяльність парламентської опозиції тощо).


Разом з тим, враховуючи парламентський досвід європейських країн, слід зазначити, що становлення та розвиток парламентаризму дозволяють розв’язати ще одну надзвичайно складну проблему, яка часто виступає стабілізаційним фактором в процесі функціонування системи державної влади. Справа в тому, що “автономізація” парламенту, коли парламент не має серйозних важелів впливу на процес формування виконавчої влади, спричиняє унеможливлення реалізації тими політичними силами, що пройшли до нього в результаті вільних та справедливих виборів (зараз ми навіть не беремо до уваги тип виборчої системи, оскільки це властиво як змішаним, так і чистим мажоритарним й пропорційним виборчим системам), своїх програм державного і суспільного розвитку. В цьому плані надзвичайно цінне зауваження роблять М. Панов та Л. Герасіна, які в ході аналізу нереформованої конституції зразка 1996 року дійшли наступного висновку: “Парламент України і його політичні угрупування фактично усувались від участі у формуванні уряду, незважаючи на те, що певні політичні партії могли здобути більшість у парламенті в результаті виборів... таким чином складалась ситуація, коли парламентські фракції не тільки не були здатні реалізувати свою програму діяльності через уряд, втілювати власну політику в життя, але й цілому парламент залишався нібито необтяженим відповідальністю за стан розвитку держави і суспільства”. Звісно, що подібний розрив між цілями тих політичних сил (політичних партій), що потрапляли до парламенту та їх реальними можливостями реалізовувати зазначені цілі через важелі виконавчої влади мав негативні наслідки не тільки для самих політичних сил (адже навіть вони самі сприймали свої політичні програми виключно як засіб передвиборчої агітації, а не як реальний план дій, який повинен бути реалізований у разі набуття влади), але й для загальної структуризації парламенту та суспільства. Дійсно “автономізація” парламенту при неусталеності політико-правових традицій парламентської діяльності породжувала ефект ситуативності в діяльності всього парламенту. Згадаймо бодай той факт, що майже весь час до виборів 2006 року і до створення першої української парламентської коаліції (мається на увазі “Антикризова коаліція” у складі ПР, СПУ та КПУ) в парламенті України ніколи не існувало стабільної об’єднаної спільною програмою державницьких дій більшості, яка б могла нести відповідальність бодай за законодавчий процес (не згадуючи вже про відповідальність за розвиток держави, її економіки, соціальної, національно-культурної сфери тощо).


Однак, якщо на суто теоретичному рівні загальна логіка переходу до парламентсько-президентської республіки шляхом проведення політичної реформи в принципі виглядала цілком обґрунтованою й такою, що дозволяла забезпечити подальшу демократизацію системи державної влади, розширення можливостей політичної участі, стимулювання розвитку політичних партій, то практичні кроки її запровадження починаючи з 2004 року (зараз ми навіть не беремо до уваги розбіжності між різними проектами законів про внесення змін до Конституції України, які пропонувались в березні 2003 року президентом, а також законопроекти №4105 та №4180, які були розроблені парламентом) виявили цілий ряд серйозних проблем, які не тільки не підвищили рівень демократизації державної влади, але й взагалі поставили під сумнів цей шлях як дієвий спосіб посилення демократії в Україні.


Перша важлива проблема, яка мала суттєвий вплив на сприйняття політичної реформи в суспільстві стосувалась способу її запровадження, а також тих мотивів, які рухали провідними політичними силами наприкінці 2004 року. Справа в тому, що практично для всіх без винятку учасників політичних подій внесення змін до Конституції України розглядалось не як елемент демократизації, а виключно як засіб вирішення тактичних політичних завдань. Зокрема, для провладних партій ґатунку 2004 року (СДПУ(о), ПР, КПУ, Народна партія) політична реформа поставала як засіб обмежити владу та повноваження опозиційних політичних сил, які потенційно були здатні виграти президентську кампанію 2004 року. Для тодішньої опозиції (“Наша Україна”, “Собор”, НРУ, УНР, КУН) прийняття політичної реформи виступало запорукою переформування складу Центральної виборчої комісії та проведення додаткового третього туру президентських виборів. Такий підхід, так би мовити, “прив’язав” політичну реформу до вузько корпоративних інтересів окремих політичних еліт і, по суті, розірвав її зв’язок інтересами суспільства та суспільними очікуваннями від її проведення. Інша проблема, яка також нині є цілковито очевидною, – це питання юридичної “якості” конституційних змін. Цікаво зазначити, що одним з небагатьох політиків, хто попереджав про доволі велику кількість питань, які залишались неврегульованими трансформованою Конституцією, був Л. Кравчук, який пропонував прийняти не один Закон “Про внесення змін до Конституції України”, а низку законів, які б виступили по відношенню до оновленої Конституції засобами її реалізації (зокрема йшлося про закони “Про Кабінет Міністрів України”, “Про Президента України”, “Про Раду Національної безпеки та оборони України”, а також про новий Регламент Верховної Ради України). До того ж не можна забувати, що від самого початку політична реформа пов’язувалась з реформою місцевого самоврядування. Утім, ані в 2005 році під час перебування Р. Безсмертного в уряді Ю. Тимошенко (який безпосередньо займався адміністративно-територіальною реформою та реформою місцевого самоврядування), ані після цього ці два гранично важливі процеси так і не були зкоординовані. В результаті суспільство отримало політичну реформу, яка зачіпала лише верхні ешелони влади і не впливала на базис демократичних перетворень, яким є саме система місцевого самоврядування.


Отже, узагальнюючи результати проведено вище дослідження конституційних підвалин генезису парламентаризму в Україні в контексті запровадження політичної реформи, можемо зафіксувати наступні висновки. Загальний рух в напрямі посилення ролі парламенту в системі державної влади, що пов’язаний з перерозподілом владних повноважень та набуттям парламентом додаткових важелів щодо формування уряду та визначення його курсу загалом узгоджується з тією внутрішньою логікою процесу демократизації, яка була адаптована в європейських країнах, і яка нині реалізується в Україні. Тому процес політичної реформи виявився цілком обґрунтованим кроком, що був покликаний наблизити України до певних європейських моделей та стандартів демократії. Однак, ті проблеми, з якими нині стикаються держава і суспільство (продовження неконструктивної конкуренції різних гілок державної влади, монополізація влади парламентською коаліцією, відсутність зв’язку між політичними партіями та суспільством тощо) змушують нас значно уважніше поставитись до конституційних змін, що відбулись в Україні. В цьому сенсі варто наголосити на незавершеності політичної реформи в першу чергу з точки зору конституційного розв’язання проблем її правового забезпечення, що нині змушує окремих політиків висувати тезу про початок нового конституційного процесу з вдосконалення вже зміненої конституції. Втім, на думку автора, цей процес “вдосконалення” Конституції (чи то шляхом її тлумачення, що може робити виключно Конституційний Суд України, чи через внесення відповідних конституційних змін), для того, щоб не перетворитися на чергове політичне протистояння повинен проходити під егідою саме правової науки, а його основною рушійною силою повинні виступити професійні юристи здатні до неупередженого, фахового аналізу як Конституції, так і всієї системи конституційного законодавства.

Література:

1. Ставнійчук М. Законодавство про вибори народних депутатів України: актуальні проблеми теорії і практики. – К., 2001. – С.7.
2. Журавський В. С. Український парламентаризм на сучасному етапі: Теоретико-правовий аспект. – К., 2001. – С.10-50.
3. Романов Р. М. Понятие и сущность парламентаризма // Социально-политический журнал. – 1998. – №4. – С.213.
4. Журавський В. С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К., 2002. – С.93.
5. Конституція незалежної України: У 3-х книгах / Під заг. ред. С. Головатого. – К., 1995. – Кн.1. – С.161.
6. Бандурка О. М., Древаль Ю. Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. – Харків, 1999. – С.16.
7. Гранкин И. В. Парламент России. – М., 2001. – С.19.
8. Авакьян С. А. Конституция России: природа, эволюция, современность. – М., 2000.
9. Шаповал В. Мандат і статус депутата // Віче. – 1992. – №2. – С.148.
10. Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних // Віче. – 1994. – №7. – С.19.
11. Постанова Верховної Ради України “Про Регламент Верховної ради України” від 16.03.2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №23, №24-25. – Ст.202.
12. Тимченко С. М. Деякі проблеми участі громадянського суспільства у формуванні правової держави // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк, 2001. – №1. – С.35.
13. Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. – К., 2000. – С.206-207.
14. Міл Дж. С. Про свободу. Роздуми про представницьке врядування. Поневолення жінок. – К., 2001.
15. Современный парламент: теория, мировой опыт, российская практика / Под ред. О. Н. Булгакова. – М., 2005. – С.45-46.
16. Політико-правові інститути сучасності: структура, функції, ефективність / За заг. ред. М. І. Панова, Л. М. Герасіної. – К., 2005. – С.186.
17. Політика, право і влада в контексті трансформаційних процесів в Україні / За ред. І. О. Кресіної. – К., 2006. – С.118.



© Київський апеляційний адміністративний суд

Карта сайту

Всі права на матеріали, розміщені на сайті www.kaas.gov.ua, охороняються згідно з законодавством України. При
використанні будь-яких матеріалів з сайту посилання (у разі використання в Інтернеті прямий, не закритий від
індексування гіперлінк) на www.kaas.gov.ua є обов’язковим.