Річний звіт Київського апеляційного адміністративного суду






Якість роботи суду

Якість роботи суду

Результати опитування щодо якості роботи суду 2015 року

Кодекс суддівської етики


Наукові та аналітичні статті

Політичні чинники впливу на процес реалізації Конституції України

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович


Як переконує досвід сучасного конституційного розвитку України, а також аналіз специфіки державотворчих процесів, однією з найбільш нагальних та значимих проблем нинішнього етапу формування правової та політичної системи країни є питання, які стосуються реалізації Конституції України. Свого часу цю проблему піднімали Л. Юзьков та Є. Тихонова, які зазначали, що “матеріалізація” юридичної конституції, яка відбувається в процесі реалізації конституційних норм, принципів та положень є невід’ємним елементом конституційного розвитку України. Більше того, якщо ми стикатимемося з ситуацією, коли конституція існує, але при цьому її норми не реалізуються, то в такому випадку ми маємо справу лише з псевдо конституціоналізмом. Цієї ж думки дотримується і такий визнаний вітчизняний конституціоналіст як М. Козюбра, який вважає, що проблема реалізації Конституції, переведення її вимог у правомірну поведінку всіх учасників суспільних відносин набуває нині особливої ваги та “стає центральною не тільки для конституційного права, але й для всього правознавства”. Таким чином, досліджуючи процес становлення конституціоналізму в Україні, ми жодним чином не можемо обійти увагою проблеми, які стосуються реалізації Конституції України.


Однак, крім загальної теоретичної та методологічної значущості, ця тематика має також ознаки наукової і практичної актуальності. Справді, характеристика об’єктивних умов реалізації Конституції України вказує, що цей процес не повинен розглядатись у відриві від тих об’єктивних соціальних, політичних, економічних та інших процесів, які мають місце в суспільстві. Тобто конституція завжди діє не у своєрідному соціальному вакуумі, а у певному суспільному середовищі, в якому вона реалізується, і яке має суттєвий вплив на неї. Це означає, що сьогодні ми вже не можемо обмежуватись спрощеною однолінійною моделлю конституційно-правового регулювання, в основі якої лежить ідея імперативного впливу конституції на суспільство без будь-якої можливості зворотного зв’язку. Тому разом із розвитком науки конституційного права відбувається змістовне переосмислення ряду вихідних моделей процесу реалізації конституції. В контексті чого набуває надзвичайної наукової актуальності дослідження конкретних соціальних чинників, які мають одночасний вплив як на реалізацію конституції, так і на її розвиток. Також сьогодні дедалі частіше лунають звинувачення не стільки в тому, що Конституція України є недосконалою (хоча після запровадження конституційної реформи та набуття нею сили ці закиди лунають значно більше), скільки в тому, що в Україні так і не вдалося сформувати надійний механізм її реалізації. Зважаючи на це, видається вельми актуальним дослідити ті чинники (або принаймні їх окремі групи), які здатні справляти як позитивний, так і негативний вплив на процес реалізації Конституції. Саме ця проблема і становитиме предмет дослідження в даній статті.


За звичай в структурі соціальних механізмів реалізації Конституції виділяють такі три найбільш важливі складові елементи як: економічний, політичний та організаційний. Кожен з них відіграє властиву йому роль, про що абсолютно справедливо та обґрунтовано пише Ю. Тодика. Водночас, як наголошує згаданий автор, кожен з цих чинників може відігравати як позитивну, так і негативну роль. Так, узагальнюючи сукупну дію всіх них в Україні, він вказує на наступні позитивні зрушення: дедалі ширше запровадження практики прямої дії конституційних норм, практичне втілення принципу поділу державної влади, становлення політичного та ідеологічного плюралізму, функціонування системи конституційної юстиції, поява нових інститутів, покликаних сприяти захистові прав людини і громадянина, підвищення ролі засобів масової інформації. Що ж до негативних тенденцій та факторів, то до них відносяться: правовий нігілізм, слабка гарантованість прав і свобод людини і громадянина, проблемність та суперечливість конституційного законодавства, конфронтаційність владних відносин, вади в становленні парламентаризму, відсутність спільної для всієї країни загальнонаціональної ідеї, неоднозначне тлумачення суб’єктами конституційних правовідносин змісту принципу верховенства конституції тощо. Однак, зважаючи на стислі межі статті, зараз ми пропонуємо звернутися лише до однієї з названих груп чинників – до політичних.


Одразу ж зауважимо, що такий вибір не є випадковим, адже, на наше глибоке переконання, саме він в сучасних українських умовах відіграє чи не провідну роль, оскільки бурхливі зміни на політичній арені наразі мають вплив практично на всі без винятку сфери суспільного життя (включаючи й конституційно-правову). До того ж політичні події останніх років переконливо довели, що в Україні фактично народилась та оформилась вкрай небезпечна тенденція, яка веде до використання конституції як засобу та елементу політичної боротьби за владу. Свого часу О. Скрипнюк окреслив цю тенденцію як “маніпуляція конституцією”. Причому він мав на увазі саме політичну маніпуляцію.


В цілому гіпотеза наявності механізмів впливу політичних чинників на процес реалізації Конституції України виглядає цілковито обґрунтованою і навряд чи знайдуться дослідники (як в галузі правових, так і політичних дисциплін), які стали би її заперечувати. Але справжня наукова проблема постає тоді, коли ми переходимо з рівня “висування гіпотез” на рівень їх практичної перевірки. Тобто, якщо ми визнаємо факти впливу політичних чинників на процес реалізації Конституції України, то тоді ми повинні описати механізми й специфіку цього впливу, а також визначити його можливі позитивні та негативні наслідки.


Як відомо, з загально теоретичної точки зору, процес реалізації конституції тлумачиться в сучасному конституційному праві як порядок діяльності соціальних суб’єктів з використання, виконання, дотримання і застосування конституційних норм, спрямований на використання цими суб’єктами наданих їм конституційних прав, виконання покладених на них конституційних обов’язків, утримання від заборонених дій та несення конституційно-правової відповідальності. Водночас, чимало визнаних фахівців конституціоналістів погоджуються з тезою, що обмеження виключно юридичними аспектами реалізації конституції не дає повної та всебічної уяви про цей складний і надзвичайно важливий процес. Адже в реальності, крім юридичного інструментарію, за допомогою якого здійснюється реалізація Конституції України, переведення її норм в передбачену поведінку суб’єктів конституційно-правових відносин, слід брати до уваги ще принаймні дві вирішальні складові. З одного боку, загальний соціальний контекст, який впливає на реалізацію конституції, а, з іншого боку – ставлення учасників конституційно-правових відносин до конституції в цілому та до процесу її реалізації. Більше того, на процес реалізації конституції впливає не лише ставлення громадян до самої конституції, але й до тієї влади, яка покликана реалізовувати конституційні положення. В цьому сенсі надзвичайно важливою детермінантою процесу реалізації конституції є легітимність влади, яку В. Сердюк пропонує тлумачити як “становище, якого спромоглася досягти влада шляхом здійснення процедури легітимації, з метою зміцнення віри підвладних суб’єктів у необхідність саме тих політичних інститутів, що запропоновані цією владою як потрібні суспільству, і означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, що повинні виконуватися”. Останній момент є принциповим з огляду на те, що й сама конституція сприймається в суспільстві як основа чи фундамент для владних дій. В результаті чого делегітимація влади має одним зі своїх наслідків зниження рівня авторитету конституції, оскільки якщо влада як “провідник конституції” може діяти нелегітимно, то й юридичне джерело функціонування цієї влади також ставиться під сумнів. В цьому сенсі варто нагадати, що доволі часто перехід від авторитарних типів політичних режимів до демократичних супроводжується зміною конституції. Зокрема, процес постання незалежної і демократичної України – це в тому числі й складний конституційний процес заміни Конституції УРСР Конституцією України 1996 року.


Очевидно, що на обох з щойно згаданих рівнів, політичний фактор потенційно відіграє суттєву роль. Це пояснюється тим, що політичні інтереси, політичні потреби, політичні погляди так чи інакше відбиваються на способі та манері участі конкретних суб’єктів в процесі реалізації норм конституції. Звісно, виникнення феномену явного конфлікту між політичними переконаннями та конституційними положеннями є вкрай рідким явищем (в цьому плані мова може вестися хіба що про політичний екстремізм, який має своїм джерелом в тому числі й незгоду з політичних міркувань з тими чи іншими загальновизнаними конституційними нормами і принципами). Але на латентному рівні ці конфлікти відбуваються практично постійно. Більше того, визнання факту впливу суспільного середовища на процес реалізації конституції (адже політичні переконання безпосередньо зумовлюють порядок діяльності соціальних суб’єктів з використання, виконання, дотримання і застосування конституційних норм) пояснює доцільність певної трансформації тієї вихідної моделі тлумачення процесу реалізації конституції, яка часто застосовується в розбудові тих чи інших конституційно-правових моделей. Справді, якщо об’єктивність впливу суспільного середовища (і зокрема політичного) не ставиться під сумнів, то тоді в саме визначення поняття реалізації конституції повинно бути внесене певне доповнення, яке передбачає акцентування не лише на таких юридичних ознаках конституційних приписів як загальнообов’язковість, нормативність, державна гарантованість тощо, але й врахування таких політичних факторів як політична поляризація суспільства, рівень політичної конфліктності всередині владних та навколо владних політичних еліт, характер партійної структуризації парламенту та рівень розвитку партійної системи, рівень політичної культури, динамізм розвитку політичних відносин тощо.


Отже, досліджуючи процес реалізації конституції ми стикаємося з об’єктивною потребою чіткого переформулювання поняття “позаконституційних” факторів реалізації конституції. Справа в тому, що тривалий час, як було щойно зазначено, процес реалізації конституції тлумачився виключно з позицій аналізу його юридичного механізму. Не заперечуючи необхідності цієї складової в процесі реалізації конституції, ми, тим не менш, визнаємо й те, що будь-яка спроба перенесення цієї юридичної моделі на практичне підґрунтя повинно обов’язково враховувати складну палітру суспільних (в нашому випадку – політичних) факторів. Тобто значною мірою мова ведеться про ретельне дослідження тих політичних властивостей, які характеризують певне суспільне середовище, яке б сприяло і одночасно дозволяло реалізацію конституційних норм. Зараз ми свідомо вжили поняття “дозволяло”, оскільки конституційний досвід пострадянського державотворення на теренах колишнього СРСР чітко засвідчив, що неготовність політичного середовища до сприйняття конституційних норм призводить до їх формалізації, вихолощення їх змісту або ж до їх поступово відмирання (коли вони залишаючись на папері, тим не менш, зовсім не реалізуються на практиці).


Перша кореляція між процесом реалізації конституції та політичним середовищем,  яку ми повинні встановити, може бути визначена як вихідна кореляція між типом політичного середовища та змістовною спрямованістю конституції. Йдеться про те, що тип політичної системи повинен відповідати змісту тих принципів, які декларуються в конституції в якості базових. І навпаки, якщо задекларовані конституцією базові принципи не відповідатимуть типу політичної системи, то ми матимемо об’єктивну конституційну кризу, оскільки рівень розбіжності між юридичною конституцією і фактичною буде неподоланим (наразі поняттям “фактична конституція” ми описуємо реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою). Тобто реалізація демократичної за своїм змістом та спрямованістю конституції передбачає наявність відповідної демократичної (або принаймні транзитивно-демократизованої) політичної системи. Причому зазначена кореляція між змістом конституції та політичною системою відбивається на обох складниках останньої. Це означає, що реалізація демократичної конституції (такої, яка визнає вищими цінностями права і свободи людини і громадянина, яка гарантує народний суверенітет, верховенство права, поділ державної влади, законність і правопорядок, участь громадян в процесі управління державними справами) вимагає як демократичної державної влади (або бодай такої державної влади, яка формально визнає цінності демократії), так і демократичного суспільства (такого, в якому спостерігається високий рівень політичної і правової культури, де громадяни виявляють прихильність демократичним цінностям, беруть участь в політичному житті країни). І навіть якщо на одному з вказаних рівнів почнеться певна відмова від принципів демократії, то тоді включаться в дію додаткові чинники. Як приклад, можна навести Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року “Про тлумачення статті 98 Конституції України” (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України) від 11 липня 1997 року, де вказувалось, що Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до статті 5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. А отже будь-які спроби окремих органів державної влади вийти за межі Конституції і перебрати на себе повноваження інших органів державної влади (як вони встановлюються Конституцією України) є неконституційними. Тобто навіть тоді, коли на рівні системи державної влади виникає будь-яка проблема (в наведеному нами прикладі це була проблема функціонування системи стримувань і противаг, яку докладно розглядає Н. Жук), існують дієві механізми, які на основі конституційних норм та Конституції України як Основного Закону дозволяють відновлювати положення і тим самим безпосередньо реалізовувати Конституцію.


Тож, як бачимо, наявність однополярної кореляції між змістом конституції та типом політичної системи є базовою політичною запорукою успішності та ефективності реалізації конституції. Адже відомо, що демократична конституція за умов авторитарного політичного режиму є правовою фікцією, тоді як авторитарна конституція за умов демократичної політичної системи є не більш як ремінісценцією минулого.


Наступний важливий момент організації політичної системи, який має безпосереднє відношення до процесу реалізації конституції пов’язаний зі специфікою взаємодії гілок державної влади. Наразі практично у всіх без виключення конституціях демократичних країн чітко зафіксовано принцип поділу державної влади. В Конституції України – це стаття 6, де зазначається: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Тобто конституційно-правова фіксація принципу поділу державної влади є однією з норм сучасного конституціоналізму. Водночас, успішність реалізації конституції прямо корелює з тим, наскільки ефективною та плідною є взаємодія різних гілок державної влади. Але, вказуючи на необхідність поділу державної влади варто не робити однієї принципової помилки. Дійсно, вже сам факт наявності різних гілок державної влади породжує потенційні можливості для конфлікту між ними. Утім, як цілком слушно наголошує М. Тесленко, конституція встановлює, що взаємодія різних гілок влади має бути зумовлена необхідністю спільної реалізації державної політики, а також виконання тих завдань, які фіксуються на найвищому конституційному рівні.


Таким чином, зважаючи на цю специфіку запровадження принципу поділу влади, можемо твердити, що успішність реалізації конституції, повнота забезпечення її принципів і норм залежать від того, наскільки окремі гілки державної влади виявляються здатними до взаємодії. На жаль, як демонструє досвід практично всіх років державотворення незалежної України починаючи з 24 серпня 1991 року однією з головних проблем завжди була наявність суттєвих конфліктів між законодавчою владою з одного боку, та президентською і виконавчою – з іншого. Зокрема доволі показовим прикладом в цьому плані може виступити не лише криза влади в 1995 – 1996 роках (нагадаємо, що єдиним засобом її стабілізації стало підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період д прийняття нової Конституції України), але й існування ряду специфічних органів державної влади, які не маючи чітко визначеного конституційного статусу, тим не менш, мали величезний вплив на реалізацію державної влади і створювали очевидну конкуренцію трьом гілкам державної влади. Зараз ми ведемо мову про Адміністрацію Президента України в тому вигляді, як вона діяла до початку 2005. Свого часу про роль цього органу в ескалації конфліктів в системі державної влади неодноразово писали вітчизняні дослідники. На цьому ж наголошує в своїй фундаментальній розвідці функціонування виконавчої влади в Україні А. Коваленко. Ми ж згадали цю ситуацію за тієї причини, що сьогодні Секретаріат президента В. Ющенка, по суті, намагається йти тим же шляхом що і Адміністрація президента Л. Кучми, створюючи в системі державної влади своєрідного “дублера” або “поводиря” виконавчої влади.


Навіть внесення змін до Конституції України в 2004 році, коли було реалізовано модель парламентського способу формування уряду (за виключенням окремих міністрів) не тільки не розв’язало цей конфлікт всередині державної влади, а тільки загострило його. Хоча й було дещо перенесло акценти, які тепер розгортаються навколо “боротьби за повноваження” між виконавчою владою (а разом з нею і парламентською коаліцією) та президентом. Зрозуміло, що така нестабільна політична ситуація всередині самої державної влади є вкрай загрозливою для процесу реалізації Конституції України принаймні з двох причин. По-перше, в такій ситуації переважна кількість зусиль та енергії витрачається державною владою саме на внутрішнє протистояння, а зовсім не на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, сприяння економічному розвиткові, посилення соціальних гарантій, підвищення життєвого рівня, усунення екологічних загроз тощо. Інакше кажучи, перманентна боротьба всередині державної влади, так би мовити, “деактуалізує” для держави таку мету як реалізація конституції. По-друге, – ця загроза, як нам видається, є не менш небезпечною, – політичні конфлікти всередині державної влади спричиняють виникнення спроб інструментального використання конституції як засобу цієї боротьби. До певної міри за своєю формою процес прийняття конституційних змін у 2004 році виявився саме результатом “корекції” конституції у відповідності до потреб провідних політичних гравців, коли з одного боку було бажання обмежити широту потенційної влади нової політичної еліти (яка уособлювалась В. Ющенком), а, з іншого – прагнення якнайшвидше отримати державну владу та важелі керування державою. Більше того, сформована нині система державної влади тільки посилює загрози, що стоять на шляху реалізації Конституції України, оскільки недосконалість та незавершеність політичної реформи перманентно провокують нові політичні конфлікти, які здатні розколоти не лише державну владу, але й саму країну (а це вже загроза територіальній цілісності України). До того ж нині складається вельми небезпечна ситуація, коли вже сьогодні в світлі розмов про перспективи скасування політичної реформи Конституційним Судом України (хоча подібного подання до Конституційного Суду ще об’єктивно немає) окремі політичні сили, які утворюють парламентську більшість, чітко заявили про те, що вони не виконуватимуть рішення цього органу конституційної юрисдикції, якщо ним скасовуватиметься політична реформа. Зауважимо, що зараз мова жодним чином не йде про те чи є підстави для скасування політичної реформи, чи ні. Це тема для окремого дослідження. Хоча, як ми вважаємо, найбільш компетентним у відповіді на це запитання є саме Конституційний Суд. Йдеться про зовсім інше – про декларування провідними політичними силами своєї готовності діяти всупереч Конституції України, де в частині 2 статті 152 чітко зазначено, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.


Тісно пов’язаним з зазначеним фактором протистояння всередині державної влади є високий рівень політичної поляризації самого суспільства. Як нам видається, значущість цього фактору не варто применшувати за тієї причини, що велика кількість політичних конфліктів генерується саме на рівні суспільства. Разом з тим через систему представництва (як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні) ці конфлікти транспонуються на рівень державної влади.


Фактично ситуація в суспільстві в аспекті реалізації Конституції України характеризується тими ж властивостями, що і ситуація в системі державної влади. Якщо в самому суспільстві немає політичної згоди й політичної злагоди, коли ще не вироблені механізми досягнення політичного консенсусу, а не політичного компромісу (про що аргументовано пише М. Орзіх), то серйозно ускладнюється процес конституційного регулювання політичних відносин, а також реалізації Конституції України в її політичній площині. Адже жорсткий політичний конфлікт в суспільстві (про ступінь його “жорсткості” може засвідчити бодай нищівне протистояння між “помаранчевими” та “біло-блакитними” під час президентської та частково парламентської кампаній 2004 й 2006 років) часто призводить до дестабілізації конституційних основ політичної системи, до можливих порушень конституційно визначених політичних прав і свобод людини  громадянина. Водночас неврегульованість політичних конфліктів на рівні суспільства, високий рівень активності політичних партій та кланових угрупувань ставлять під загрозу стабільність державної влади, яка маючи відносно невеликий рівень легітимності в очах значної кількості громадян, змушена тим не менш запроваджувати цілеспрямовану державну політику в напрямі забезпечення та реалізації Конституції України. Зрозуміло, що подібна політична дестабілізація не тільки не сприяє процесові реалізації Конституції України, а навпаки – шкодить йому, ставлячи під загрозу й непохитність конституційного ладу в цілому.


Також з-поміж тих політичних чинників, які негативно впливають на процес реалізації Конституції України можна назвати такі як: відсутність об’єднуючої національної ідеї, яка б могла зняти чималу кількість проблемних моментів в політичній сфері; відносно низький рівень розвитку партійної системи та слабкий зв’язок між політичними партіями та їхніми виборцями; неусталеність механізмів взаємодії політичних сил, які представляють різні політичні ідеології; відносно низький рівень загальної політичної культури як на рівні державної влади, так і на загальносуспільному рівні; високий рівень впливу кланово-корпоративного фактору на розвиток політичних відносин; традиційне домінування політичних інтересів над правовими щодо питань розвитку системи вітчизняного законодавства; незавершеність судової реформи. При цьому, зауважуючи на негативному впливі перелічених вище чинників на процес реалізації Конституції України, важливо чітко усвідомлювати, що виправлення цієї ситуації неможливе лише суто правовими методами, оскільки переважна більшість з окреслених проблем мають своїм джерелом саме політику, а не право. В цьому сенсі, прагнучи сформувати надійні політичні засади для ефективної реалізації Конституції України, ми повинні перш за все зрозуміти необхідність взаємодії між сферами політики та права, коли перша з них має прагнути не стільки керувати правом, скільки навпаки – служити йому та забезпечувати його реалізацію.


Отже, підсумовуючи результати проведеного нами дослідження, можемо сформулювати наступні висновки. По-перше, проблема формування політично сприятливого середовища для реалізації Конституції України є однією з найбільш актуальних для сучасного етапу державно-правового розвитку України за тієї причини, що через негативний вплив політичних факторів норми Конституції виявляються не забезпеченими стабільним функціонуванням політичного організму. При цьому важливість політичних чинників зумовлюється тим, що зазначена сфера постає не лише об’єктом конституційного регулювання, але й складається з суб’єктів (це органи державної влади, місцевого самоврядування, неурядові організації, громадські об’єднання тощо), які в процесі взаємодії повинні гарантувати як стабільність Конституції, так і її реалізацію. По-друге, серед найбільш важливих ліній кореляції між станом політичних відносин та реалізацією Конституції України слід назвати наступні: а) однополярна залежність характеру реалізації Конституції від типу політичної системи; б) залежність реалізації Конституції від наявності механізмів ефективної взаємодії між органами та гілками державної влади (при дотриманні принципу поділу державної влади); в) залежність реалізації Конституції від рівня поляризації та конфліктності суспільних відносин. По-третє, подолання впливу зазначених в статті негативних політичних чинників постає одним з головних завдань для України на нинішньому етапі її розвитку, оскільки дуже часто неусталеність політичних відносин, вади на рівні її політичної системи складають серйозну перешкоду на шляху українського конституціоналізму та загального державно-правового розвитку нашої країни.

Література:

1. Тихонова Є., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України. – 1992. – №1. – С.9-10.
2. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погрілка, Ю. М. Тодики. – К., 1999. – С.53.
3. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Харьков: «Факт», 2000.
4. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Харьков, 1998. – С.236.
5. Скрипнюк О. В. Конституція України та ї функції: проблеми теорії та практики реалізації. – К., 2005. – С.58-59.
6. Власов Ю. Л. Теоретичні аспекти процесу реалізації права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2004. – Вип.24. – С.40.
7. Сердюк В. Легітимність влади як один з її основних атрибутів // Юридична Україна. – 2006. – №11. – С.15.
8. Див. Француз А. Й. Політичний екстремізм як фактор дестабілізації сучасної політичної системи // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №6(32). – С.25-35.
9. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 1997. – С.21.
10. Жук Н. Система стримувань і противаг у державному апараті: витоки та основний зміст // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №4(35). – С.52-62.
11. Тесленко М. В. Судебный конституционный контроль в Украине. – К., 2001. – С.17-18.
12. Коваленко А. А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика. – К., 2002. – С.339-340.
13. Орзіх М. Сучасний конституціоналізм – мета конституційної реформи в Україні // Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції / Під ред. С. В. Ківалова, М. Ф. Орзіх. – Одеса, 2001. – С.136-137.



© Київський апеляційний адміністративний суд

Карта сайту

Всі права на матеріали, розміщені на сайті www.kaas.gov.ua, охороняються згідно з законодавством України. При
використанні будь-яких матеріалів з сайту посилання (у разі використання в Інтернеті прямий, не закритий від
індексування гіперлінк) на www.kaas.gov.ua є обов’язковим.