Річний звіт Київського апеляційного адміністративного суду






Якість роботи суду

Якість роботи суду

Результати опитування щодо якості роботи суду 2015 року

Кодекс суддівської етики


Наукові та аналітичні статті

Конституційне закріплення демократичних основ організації державної влади (теорія і практика реалізації)

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

В сучасних умовах бурхливого розвитку суспільних відносин, становлення оновленої правової системи, реформування базисних правових та політичних інститутів, трансформації структурних зв’язків в системі органів державної влади, граничної ваги набуває проблема забезпечення стабільності всієї сукупності правових і суспільно-політичних змін, які окреслюються нами загальним поняттям “демократизація”. Тобто наразі сам факт триваючих трансформацій на рівні держави, державної влади, суспільства в цілому не викликає жодних сумнівів (при цьому варто пам’ятати, що трансформації на рівні політичної системи мають безпосередній вплив й на правову сферу, адже, як слушно вказують автори монографії “Політика, право і влада в контексті трансформаційних процесів в Україні”, “політичні інститути і процеси у своїй сукупності створюють необхідні умови для функціонування правової системи, правотворчої і правореалізаційної діяльності” ). Мова ведеться про дещо інше, а саме – про те, наскільки зазначені трансформації відповідають проголошеним статтею 1 Конституції України стратегічним цілям побудови правової, соціальної, демократичної держави? Очевидно, що ця проблема може бути висвітлена з декількох точок зору та в декількох аспектах. Однак незалежно від їх кількості, не можна не погодитись з тим, що одну з найважливіших складових аналізу цієї проблеми складає її конституційний вимір. Це, в свою чергу, вводить питання конституційного закріплення та забезпечення демократичних змін в Україні в коло досліджень науки конституційного права.

Актуальність вивчення зазначеної проблеми може бути пояснена декількома причинами. Перша з них пов’язана з адекватністю та повнотою реалізації тих конституційних принципів, які формально-юридично повинні гарантувати незмінність та незворотність українського курсу на демократизацію. Тобто з огляду на те, що далеко не всі конституційні норми виявляються забезпеченими на практиці, цілком природно постає питання щодо рівня та ступеня реалізації в Україні фундаментальних принципів, які характеризують будь-яку демократичну державу. Сьогодні ці питання надзвичайно активно дискутуються як вітчизняними політиками, так і в середовищі науковців, що робить окреслену нами тему актуальною для всього суспільства. Наступна причина актуальності дослідження конституційного закріплення основ демократичного курсу України криється в тому, що в ході триваючої ревізії окремих частин Конституції України значно актуальніше постала проблема узгодження змін в організації державної влади з тими програмними настановами, що були зафіксовані Конституцією України 1996 року, і які відповідно до неї не можуть бути піддані перегляду. І нарешті, по-третє, не можна не звертати увагу на те, що для сучасної юридичної науки (на відміну від класичної догматичної юриспруденції) питання суто формально-юридичної фіксації тих чи інших норм вже не можуть складати виключної сфери її інтересу та компетенції. Це пояснюється тим, що розширення предметного поля сучасної юридичної науки (і в тому числі, поза всяким сумнівом, – науки конституційного права) спричинило залучення до кола наукового інтересу й суто практичні питання забезпечення тих чи інших юридичних норм.


Таким чином, зважаючи на актуальність дослідження проблематики конституційного закріплення процесу демократизації в Україні, спробуємо дещо чіткіше сформулювати предмет нашого дослідження в даній статті. Справді, як таке питання правового забезпечення процесу демократизації в Україні є надзвичайно широким. Тому наразі ми свідомо обмежуємо наш аналіз лише висвітленням специфіки конституційного закріплення основ демократичної організації державної влади. Для реалізації цієї мети ми повинні розв’язати наступні завдання: а) проаналізувати рівні конституційної фіксації основ демократичної організації державної влади; б) визначити коло невід’ємних інститутів демократії, які повинні забезпечуватись конституцією та конституційним правом; в) окреслити перспективи реалізації конституційних вимог щодо демократичної організації державної влади в сучасній Україні.


Отже, як було зазначено вище вже на рівні основ конституційного ладу (зараз ми пропонуємо тлумачити це поняття у спосіб, що було запропоновано В. Погорілком як “систему суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами України, прийнятими на її основі і у відповідності з нею” ; хоча при цьому варто тримати в пам’яті важливе зауваження Ю. Тодики, який писав, що в структурному аспекті основи конституційного ладу розкривають свій зміст як конституційно закріплені базові цінності, на які орієнтується суспільство в своєму розвиткові, встановлюють головні принципи, що виступають основоположними для конкретних учасників конституційного процесу ), в розділі першому Конституції Україну охарактеризовано не лише як суверенну, незалежну, соціальну та правову, але ще й як демократичну державу. Подібна фіксація демократичної природи організації державної влади та всієї гами суспільно-політичних і правових відносин не є якоюсь новелою для сучасного конституційного права та світової конституційної практики.


В цьому сенсі ми можемо звернутись до прикладів конституцій як пострадянських держав (переважна частина яких знаходяться в транзитивному стані), так і розвинених західних демократій. Так, наприклад, стаття 1 Конституції Російської Федерації встановлює: “Російська Федерація – Росія є демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління”, стаття 1 Конституції Естонії зазначає: “Естонія – самостійна і незалежна демократична республіка, де носієм верховної влади є народ”, стаття 1 Конституції Молдови фіксує норму “Республіка Молдова – демократична, правова держава, в якому гідність людини, її права і свободи, вільний розвиток людської особистості, справедливість і політичний плюралізм є вищими цінностями і гарантуються”, стаття 7 Конституції Азербайджану вказує “Азербайджанська держава – демократична, правова, світська, унітарна республіка”, стаття 1 Конституції Грузії містить положення: “Формою політичного устрою грузинської держави є демократична республіка” тощо. Що ж до західних країн, то тут можна навести норми статті 20 Основного закону Федеративної Республіки Німеччини (“Федеративна Республіка Німеччини є демократичною та соціальною федеративною державою”), статті 5 Конституції Ірландії (“Ірландія є суверенною, незалежною і демократичною державою”), статті 1 Конституції Італії (“Італія – демократична республіка, що засновується на праці”), статті 1 Конституції Іспанії (“Іспанія конституюється як правова демократична соціальна держава, яка проголошує вищими цінностями свого правопорядку справедливість, рівність та політичний плюралізм”), статті 2 Конституції Польщі (“Республіка Польща є демократичною правовою державою, яка здійснює принципи соціальної справедливості”), статті 2 Конституції Португалії (“Португальська Республіка – демократична правова держава, яка засновується на народному суверенітеті, на різноманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях реалізації основних прав і свобод, на розподілі влади та взаємозалежності гілок влади, що має своєю метою реалізацію демократичних принципів в економічному, соціальному і культурному житті та поглиблення демократичної участі”), і т.д..


Утім, аналіз чинних конституцій так само переконливо засвідчує й те, що у всіх них механізм правового забезпечення демократизму організації державної влади ніколи не обмежується самим тільки фактом декларативного проголошення держави демократичною. Якби все було дійсно так, то тоді будь-яка держава мала б вважатися демократичною за однієї лише умови її власного самопроголошенння такою. Отже, насправді, демократія та демократизм державної влади не є своєрідним “автоматичним наслідком” акту конституційно-правового проголошення держави демократичною. Саме тому на рівні сучасних конституцій фіксується цілий ряд інших норм, принципів, інститутів та положень, які покликані сформувати реальну основу для практичного втілення загальнотеоретичної моделі демократичного врядування. Звісно, як справедливо зауважує О. Скрипнюк, сьогодні ми маємо справу не з якоюсь однією, а принаймні з декількома “моделями демократії” (оскільки ця проблема виходить за межі нашої розвідки, то зараз ми більше не акцентуватимемо на цьому увагу) . Більше того, як він доводить, доволі часто вживаючи саме поняття “демократія”, різні дослідники можуть мати подекуди доволі відмінні уявлення про те, що це таке і як вона функціонує. Цю ж тезу обґрунтовує В. Цвєтков, який пише: “людство ще не виробило єдиної теорії демократії... це поняття належить до найбільш численних і не ясних понять сучасної науки” . Але попри це, як зазначає О. Скакун, в науці теорії держави і права та в сучасній конституційній практиці, ми можемо виділити ряд невід’ємних інститутів, які підтверджують демократичність як держави в цілому, так і організації державної влади. Зокрема до таких базових “інститутів демократії” зазначена дослідниця відносить: рівну участь всіх громадян в управлінні державними і суспільними справами, виборність основних органів держави, законність функціонування всіх суб’єктів політичної системи суспільства, забезпечення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів . До такої ж позиції пристають і деякі російські дослідники. Наприклад, як пише В. Толстик, попри всі свої об’єктивні відмінності, демократичні держави характеризуються такими спільними ознаками як: визнання народу джерелом влади, інститут поділу державної влади, виборність та змінюваність вищих органів державної влади, гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, захищеність особистості від свавілля та беззаконня, можливість громадян реально захищати свої права та інтереси, невтручання держави у приватне життя людини, гласність в діяльності держави . В результаті чого, аналізуючи основні проблеми конституційного забезпечення демократичної організації державної влади, ми повинні акцентувати увагу не лише на положеннях, які фіксуються сучасними конституціями на рівні основ конституційного ладу і які проголошують демократизм держави, суспільних відносин, демократичність взаємодії держави і суспільства, органів державної влади між собою тощо, але й на ті важливі норми, які, по суті, вказують на практичні механізми втілення та забезпечення демократичних інститутів.


Разом з тим, хотілося б ще раз спеціально наголосити на одному принциповому моменті. На жаль, в багатьох сучасних працях вітчизняних юристів все дослідження обмежується виключно формально-теоретичним рівнем, коли всі висновки робляться на основі логіко-юридичної структури конституції й тих норм і принципів, що в ній містяться. Не ставлячи під сумнів значимість та плідність такого підходу (адже на цьому шляху, на наше переконання, можуть бути здобуті значні результати), вважаємо за правильне зауважити, що конституційне право жодним чином не повинно відмовлятись від аналізу тих реальних процесів, які прийнято позначати поняттями “забезпечення” та “реалізації” конституційних норм. Більше того, якщо ми нехтуватимемо цим моментом, то тоді ми втратимо будь-яку перспективу адекватно усвідомити сутність та специфіку тих процесів, що мають місце в нинішній Україні і стосуються імплементації конституційних положень.


На сьогоднішній день на рівні діючих конституцій склалась своєрідна універсальна модель принципів і положень, які покликані сприяти, з одного боку, практичному розкриттю змісту поняття “демократія” (коли побудова демократичної держави тлумачиться як безпосереднє функціонування тих чи інших правових інститутів, що властиві будь-якій державі, яка претендує на статус демократичної), а, з іншого – забезпеченню реалізації нормативного припису про демократизм державної влади. Тож спробуємо піддати зазначені конституційні принципи більш ретельному компаративно-правовому аналізу. Традиційно, одним з перших інститутів, що гарантує побудову державної влади на демократичних засадах є інститут народного суверенітету . Його специфіка та зміст полягають в тому, як пише М. Цвік, що “влада народу як носія суверенітету має зверхність над будь-якою, в тому числі державною або партійною владою, як всередині держави, так і за її межами... подібно до того, як народ є джерелом державної влади, народний суверенітет є джерелом суверенітету демократичної держави” . В Конституції України цей принцип закріплюється статтею 5, яка вказує: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”.


Зважаючи на свою фундаментальну значимість, цей принцип можна знайти у переважній кількості сучасних конституцій. В цьому плані в якості прикладів можна навести статтю 2 Конституції Румунії (“Національний суверенітет належить румунському народові, який реалізує його через свої представницькі органи та шляхом референдуму. Жодна група та жодна особа не можуть реалізовувати суверенітет від власного імені”), статтю 6 Конституцію Туреччини (“Суверенітет повністю та безумовно належить нації. Турецька нація здійснює суверенітет через уповноважені органи у відповідності до принципів, які закріплені Конституцією. Право реалізовувати суверенітет не повинно належати будь-якій особі, групі чи класу”), статтю 2 Конституцію Чехії (“Народ є джерелом всієї державної влади; він реалізує її через органи законодавчої, виконавчої і судової влади”), параграф 1 Форми правління Швеції (“Вся державна влада в Швеції виходить від народу”), статтю 2 Конституції Словаччини (“Державна влада виходить від громадян, які реалізують її через обраних представників чи безпосередньо”), статтю 1 Конституції Хорватії (“В Республіці Хорватія влада походить від народу і належить народу як співдружності вільних та рівноправних громадян. Народ реалізує владу через вибори своїх представників та шляхом безпосереднього прийняття рішень”), статтю 2 Конституції Литви (“Литовська держава утворюється Народом. Суверенітет належить Народу”) тощо.


Причому, якщо ми розглядатимемо цей принцип з точки зору його значущості для конституційного процесу, то тут слід звернути увагу на те, що переважна більшість сучасних конституцій, як пише Б. Страшун, розглядаються саме як народні , тобто як такі, які легітимуються народом. В багатьох випадках цей процес легітимізації конституції може відбуватися через процедуру всенародного голосування щодо прийняття конституції. Інакше кажучи, конституція може бути прийнята на референдумі шляхом голосування виборців. При цьому за правило застосовуються різноманітні варіанти (залежно від політичних та правових традицій тієї чи іншої країни) . Скажімо, якщо ми звернемося до конституційного досвіду Російської Федерації, то в ній проект конституції розроблявся Конституційною комісією, яка почала працювати ще влітку 1990 року. Після чого 12 грудня 1993 року було проведено конституційний референдум, на під час якого 32.937.630 громадян висловились щодо прийняття Конституції. Причому варто зазначити, що попри окремі сумніви у легітимності референдуму (неоднозначність юридичної оцінки референдуму була спричинена невідповідністю Указу Президента РФ про його проведення процедурі, яка встановлювалась Законом про референдум 1990 року, відповідно якого для внесення змін до Конституції, – а отже й для прийняття нової конституції, – необхідно було отримати абсолютну більшість голосів виборців, що були включені в списки для голосування) ані Федеральні Збори, ані окремі суб’єкти Російської Федерації не поставили питання про визнання недійсними його результатів.


Втім, якщо принцип народного суверенітету виступає своєрідною умовою “sine qua non” по відношенню до демократії (невипадково, що доволі часто й сама демократія описується як система, яка забезпечує владу народу), то з суто структурної точки зору таким принципом є принцип поділу державної влади. Свого часу ми вже звертались до його докладного аналізу , тому зараз зробимо лише декілька зауважень, що мають особливе значення для України. Справді, тривалий час після проголошення незалежності України і навіть після прийняття Конституції України 1996 року система державної влади в Україні характеризувалась не стільки поділом державної влади, скільки протистоянням її окремих складових частин . В цьому сенсі, на наше глибоке переконання, цілком праві ті дослідники, які вказують, що не зважаючи на усталений слововжиток “поділ державної влади” варто постійно пам’ятати, що за самою своєю природою державна влада є цілісною в тому сенсі, що попри функціональний поділ повноважень, всі гілки державної влади повинні становити цілісний організм, який здатен ефективно вирішувати визначені конституцією завдання, забезпечувати практичну реалізацію конституційних вимог щодо рівня правового, суспільно-політичного, економічного, культурно-національного розвитку. Нагадаємо, що свого часу на цьому моменті наголошував Л. Гумплович . Сьогодні цю тезу можна зустріти в дослідженнях цілого ряду провідних вітчизняних правознавців.


На жаль, сьогодні в Україні проблема взаємодії різних гілок державної влади не тільки не наблизилась до своєрідної точки “оптимального балансу”, але навпаки постала на ще більш високому рівні своєї гостроти та напруження. Зрозуміло, що йдеться про запровадження конституційних змін та процес перегляду Конституції України. До певної міри можна знаходити обґрунтування цій ситуації в тому, що демократія – це завжди дискусія, завжди полеміка різних гілок державної влади. Утім, маємо пам’ятати й справжній сенс цього положення. Адже “полеміка” та “дискусія” в жодній демократичній державі не повинні перетворюватись на протистояння, “боротьбу на знищення”, “війну за повноваження”. Тому особливого значення набуває питання збалансування системи державної влади та налагодження між її окремими гілками нормальної взаємодії. На жаль, внесенні в 2004 році зміни до Конституції України залишили чимало неврегульованих проблем, які досі створюють напруження в системі державної влади. До того ж, вважаємо за потрібне наголосити на тій специфічній практиці, яка склалась в Україні щодо фактичного блокування діяльності окремих органів державної влади, що призводило не просто до перекосу у владній системі, але й до серйозного послаблення окремих гілок державної влади, до нівелювання їх об’єктивної ролі. Наразі можна згадати ситуацію недоукомплектування Конституційного Суду України, коли цей орган державної влади в найбільш складні та доленосні для розвитку правової і політичної системи країни часи не міг приступити до виконання своїх конституційних обов’язків за суто політичних причин. Нагадаємо, що окремі дослідники виділяють цей орган конституційної юрисдикції в якості одного з основних елементів контрольної влади як самостійної гілки державної влади . Не роблячи предметом теперішнього обговорення питання належності конституційного суду до тієї чи іншої гілки державної влади (ці проблеми вже ставали предметом уваги автора ), зауважимо лише на тому, що незалежно від способу розв’язання цього питання конституційний суд завжди залишатиметься одним з основних органів державної влади, який гарантує її цілісність та демократичність шляхом неухильного та безумовного гарантування верховенства конституції.


Так само, кажучи про конституційне забезпечення основ демократичної організації державної влади в Україні у світлі принципу поділу державної влади, слід згадати й той важливий момент, що сама Конституція містить в собі не лише визначення тих чи інших правових інститутів (як приклад ми зараз розглядаємо інститут поділу державної влади), але й містить відсилочні норми, які передбачають формування відповідної законодавчої бази для реалізації ефективної взаємодії гілок державної влади. В цьому сенсі перше, що спадає на згадку – це закон про “Кабінет Міністрів України”, який би мусив остаточно зняти суперечності в процесі спільної діяльності уряду, парламенту та президента (президентського секретаріату). Доволі часто подібне затягування із прийняттям цього закону висвітлюється виключно в термінах “політичних помилок парламентарів” або ж “політичної гри тих чи інших еліт”. Але, як нам видається, таке ставлення до зазначеної проблеми не є повністю вірним, адже, по суті, йдеться не просто про серію “помилок” (коли один парламент за іншим так і не спромагається прийняти цей життєво важливий для країни закон), а про те, що не діють прямо передбачені Конституцією норми, а ті відносини, які б мали бути врегульовані на законодавчому рівні на основі Конституції, досі залишаються переповненими суперечностями й контроверзами. Таким чином, досліджуючи конституційні основи закріплення демократичних принципів організації державної влади, вважаємо за необхідне наголосити, що об’єктивний та змістовний аналіз цих питань передбачає не тільки висвітлення прямих норм чинної Конституції України, але й всієї тієї сукупності нормативно-правового матеріалу, який повинен (бодай теоретично) супроводжувати процес реалізації Конституції України.


Останнім важливим елементом конституційного закріплення основ демократичної організації державної влади, про який ми також хотіли б особливо згадати в межах цієї статті, є чітке та прозоре конституційне визначення стратегічних цілей існування та функціонування державної влади. Наразі йдеться про статтю 3 Конституції України, яка встановлює: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави”. Як нам видається, доволі часто цей момент дещо випадає з поля зору сучасних фахівців, які працюють в сфері вивчення актуальних проблем вітчизняного конституційного права. Справді, до певної міри конституційне закріплення загальних цінностей державотворчого процесу дещо виходить за строгі межі висвітлення конституційних основ структурного забезпечення демократичної організації державної влади в Україні. Але попри це, видається очевидним, що залежно від того, які саме цілі проголошує перед собою державна влада, які саме пріоритети вона визнає в якості базових та визначальних для себе, ми можемо відповідним чином оцінювати й підвалини її організації, визначати те, наскільки реально забезпеченим є проголошення Української держави (а разом з нею і державної влади сучасної України) демократичною. Саме за цієї причини для вітчизняної конституціоналістики сьогодні особливо гостро стоїть питання про формування реальних механізмів забезпечення такого статусу людини в Україні, який би дозволив серйозно говорити про неї як про найвищу соціальну цінність, чиї права і свободи є визначальними для всієї держави в цілому та для всіх без виключення гілок державної влади.

Отже, узагальнюючи результати проведеного нами дослідження, можемо сформулювати наступні підсумкові результати. По-перше, загальне встановлення статтею 1 Конституції України норми про те, що Україна конституюється як демократична держава передбачає обов’язкове закріплення на рівні найвищого закону країни ряду принципів та інститутів, які є невід’ємними властивостями організації демократичної влади та функціонування демократичної системи врядування. Подібні норми та принципи, а також гарантії їх реалізації, існують практично у всіх без виключення сучасних конституціях. В цьому контексті Конституція України відповідає виробленим світовою конституційною практикою універсальним вимогам щодо демократичності організації державної влади. По-друге, серед цілої низки проблем, які постали перед Україною в процесі її демократичного розвитку слід звернути особливу увагу на питання взаємодії гілок державної влади, які не тільки не набули свого розв’язання через внесені у 2004 році зміни до Конституції України, але навпаки – тільки загострилися та посилили рівень конфліктності як між гілками державної влади, так і в суспільстві в цілому. По-третє, однією з найбільш гострих проблем сьогодення, що пов’язані із постанням України як демократичної держави є забезпечення практичної реалізації тих норм і принципів, які проголошено і юридично закріплено на конституційному рівні. В цьому сенсі головною запорукою подальшої демократизації суспільних відносин є реальне перетворення Конституції України на об’єктивну правову основу всіх тих змін, що мають місце в Українській державі. Причому особливу увагу варто приділити проблемі забезпечення стабільності конституції та стабільно високого рівня поваги до неї в першу чергу в політичному середовищі.

 

----------------------

1. Політика, право і влада в контексті трансформаційних процесів в Україні / За ред. О. І. Кресіної. – К., 2006. – С.7.
2. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К., 1999. – С.63.
3. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Харьков, 1998. – С.191.
4. Скрипнюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика). – К., 2006. – С.122-198.
5. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К., 2001. – С.170.
6. Скакун О. Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С.161.
7. Теория государства и права / Под ред. В. К. Бабаева. – М., 2002. – С.102.
8. Скрипнюк В. М. Питання реалізації принципу народного суверенітету в контексті функціонування демократичної державної влади // Держава і право: Збірник наукових праць. – К., 2001. – Вип.11. – С.119-120.
9. Конституція України: Науково-практичний коментар / Ред. кол. В .Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. – Харків, 2003. – С.29.
10. Конституционное (государственное) право зарубежных стран / Отв. ред. Б. А. Страшун. – М., 1995. – Т.1-2. – С.61.
11. Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституции. – М., 2005. – С.87-89.
12. Бабенко К. А. Проблеми взаємодії гілок державної влади в політико-правовій традиції американського конституціоналізму // Держава і право: Збірник наукових праць. – К., 2002. – Вип.18. – С.133-139.
13. Скрипнюк В. М. Система розподілу державної влади: правові проблеми структурної організації // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. – О., 2001.– Вип.10-11. – С.50-51.
14. Гумплович Л. Общее учение о государстве. – СПб., 1910. – С.269.
15. Муллануров А. К вопросу о конституционной юстиции // Конституционное и муниципальное право. – 2001. – №2. – С.13.
16. Бабенко К. А. Актуальні питання визначення місця і повноважень конституційного суду в системі органів державної влади // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Одеса, 2003. – Вип.16. – С.527-536.



© Київський апеляційний адміністративний суд

Карта сайту

Всі права на матеріали, розміщені на сайті www.kaas.gov.ua, охороняються згідно з законодавством України. При
використанні будь-яких матеріалів з сайту посилання (у разі використання в Інтернеті прямий, не закритий від
індексування гіперлінк) на www.kaas.gov.ua є обов’язковим.